Батьківський наказ

Лист батька-фронтовика своєму синові – гвардії-сержанту Олексію Прохоренку, опублікований у фронтовій газеті «Бойовий прапор» від 1945 року, прочитали сотні тисяч бійців. У ньому простий селянин з Чернігівщини Іларіон Прохоренко дає настанови своєму сину, як треба опановувати військову науку та застосовувати її у бою з ворогом.

Ми розшукали нащадка цих героїв і наше інтерв’ю сьогодні їх сином і внуком – Миколою Олексійовичем Прохоренком, ветераном органів внутрішніх справ, заслуженим працівником МВС.

На фото Микола Олексійович Прохоренко, онук Іларіона Прохоренка та син Олексія Прохоренка

Олексій Іларіонович та Іларіон Дорофійович – це були батько й дід ветерана ОВС. Іларіон Дорофійович Прохоренко завершив свій шлях на Ельбі, звідки й був демобілізований, а Олексій Іларіонович, дійшовши до Берліна, додому потрапив лише восени 1947 року, після демобілізації.

Ось як згадує Микола Олексійович про близьких йому людей:
«Перша зустріч з моїм батьком Прохоренком Олексієм Іларіоновичем, відбулася в 1947 році, коли мені було 3,5 роки. В моїй дитячій пам’яті закарбувався такий епізод: після денного сну моя мама запитала мене малого

– Колю, а хто до нас приїхав?

Та й як могло бути інакше? Адже слово «тато» і розмови про його приїзд звучали в будинку постійно. І навіть сьогодні, через багато років, закривши очі, я бачу, як він заходить до кімнати з рушником через плече, бере мене на руки, цілує, а потім піднімає високо над головою і починає кружляти та підкидати. Досі пам’ятаю те відчуття захоплення, коли на моїй голові опинилася солдатська шапка із зірочкою в центрі, а в руках – блискуча іграшка – трофейна губна гармошка. Ці перші дитячі спогади й досі викликають у мене теплі почуття.

Дідусь, Прохоренко Іларіон Дорофійович, в моїх очах був надзвичайно вмілою, чуйною, доброю і мужньою людиною. Міг виготовити все, що потрібно в селянському господарстві – від стільця чи лавки і до чобіт або тілогрійки. Та доля його ніколи не балувала. Йому було всього 17 років коли не стало батьків. Залишилося п’ятеро молодших братів і сестер, для яких він став за батька, а його молода дружина Ірина, була їм за маму. Пройшов три війни. А в мирний час з ранку до пізнього вечора працював у колгоспі та вдома по господарству.

На фото Прохоренко Олексій Іларіонович

І от ці двоє мужніх простих сільських чоловіків змогли пройти дорогами війни і вижити в її страшному горнилі. Микола Олексійович розповідає: «Безжальна війна повернула додому найближчих мені чоловіків: дідуся – рядового солдата і батька, гвардії старшого сержанта, кавалерів багатьох орденів і медалей. Вони кували Перемогу рядовими війни. Доля звела їх в один батальйон, 215-го полку 77-ї Гвардійської Чернігівської стрілецької дивізії. Саме за звільнення Чернігова їй було присвоєно почесне найменування «Чернігівської».

На фото Олексій та Іларіон Прохоренки

Символічно – бійці з Чернігівщини воювали в Чернігівській стрілецькій дивізії. Але ще більш унікальний факт військової історії – вони обоє були солдатами так званого «Батальйону Слави». Це перший батальйон 215-го полку,77-ї Гвардійської Чернігівської стрілецької дивізії. Свою почесну назву підрозділ здобув за неймовірну відвагу й героїзм під час славнозвісної Вісло-Одерської операції.

В ході цієї операції від німецьких військ була звільнена територія Польщі на захід від Вісли і захоплений плацдарм на лівому березі Одера, використаний згодом при наступі на Берлін. Операція мала стрімкий характер – протягом 20 діб радянські війська просувалися на відстань від 20 до 30 км на день. За цей час вони подолали 7 укріплених рубежів противника і 2 великі водні перешкоди.

З публікації однієї з газет того часу: «Рідкісний випадок, ще не закінчилася Вісло-Одерська операція, а командир 77-ї Гвардейсой дивізії генерал В. Аскалепов представляє 215-й полк до нагородження орденом Червоного Прапора … і 19 лютого 1945 року Президія Верховної ради СРСР нагороджує полк орденом Червоного прапора. А командиру полку гвардії полковнику Н. Бикову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Пізніше «… Військова рада 69-ї армії, обговорюючи підсумки Вісло-Одерської операції, прийняла унікальне рішення: нагородити весь особовий склад батальйону, 215-го полку (а це 350 чоловік!) орденами Слави третього ступеня, всіх командирів рот – орденами Червоного прапора; а всіх командирів взводів – орденами Олександра Невського. І надалі іменувати цей підрозділ «Батальйон слави».
Микола Олексійович з гордістю демонструє архівні відомості чим же особливо прославився підрозділ де воювали його рідні

«Рано вранці 14 січня 1945 року війська 1-го Білоруського фронту розпочали наступ над польською річкою Вісла. Одним з перших наступальні дії вів 1-й стрілецький батальйон під командуванням, гвардії майора Бориса Ємельянова.
Вже за 15 хвилин атакувальних дій бійці батальйону оволоділи першою лінією оборони гітлерівців. Ще через пів години – захоплена друга лінія оборони, а через півтори години наступу – третя. За перший день наступу 215-го полк просунувся на 20 кілометрів углиб німецької оборони, втративши вбитими і пораненими понад 70 бійців. У противника – 80 загиблих. Крім того захоплені великі трофеї: з-пів сотні гармат різного калібру, 8 кулеметів та 20 гвинтівок.
За три дні боїв німецький фронт був прорваний по ширині на 500 км. та на 100-120 км. вглиб ворожої території.

Напружені бої вів 215-й полк і за польське місто Лодзь. 21 січня 1945-го року частини полку форсували річку Варта і вийшли на південно-західну околицю Лодзя. Удар був настільки стрімким і зухвалим, що німці не встигли навіть відправити зі станції потяги з вантажами та технікою. Один ешелон виявився незвичайним – з пораненими німецькими солдатами й офіцерами. Їх було близько 800 чоловік. Ці полонені доставили чимало клопоту тиловим службам: своїх поранених багато, а тут ще кілька сотень полонених німців, які потребують догляду.

Допоки 8-а гвардійська армія штурмувала 60-тисячний гарнізон Познані, інші підрозділи двох фронтів рушили до Одеру. І 29 січня саме 1-й батальйон 215 стрілецького полку вийшов на німецько-польський кордон, а на наступного дня стрімким марш-кидком досяг Одера. За два тижні було пройдено з боями понад 400 км!

Всього за період наступу з 14 по 27 січня 1945 року бійцями полку було знищено близько 450 ворожих солдатів та офіцерів, взяті в полон понад 900 чоловік. Захоплено 11 складів, близько сотні артилерійських гармат, 10 мінометів, близько 70 кулеметів, та восьми сотень гвинтівок.

Саме за цю операцію перший батальйон 215-го стрілецького полку і був нагороджений Орденом «Слави» ІІІ ступеню, всі його 350 бійців, без виключення.
«Скільки гордості, патріотизму за однополчан, поваги до своїх командирів звучало в розповідях моїх дідуся і батька», – згадує далі Микола Олексійович. І з гордістю демонструє високі бойові нагороди, які залишились йому від героїчних родичів – батька й діда: орден «Вітчизняної війни» ІІ ступеня, орден «Слави» ІІІ ступеню, орден «Червоної зірки» та медаль «За відвагу». А ще збереглися орденські книжечки, які засвідчують про те, що Олексій Прохоренко нагороджений медалями «За звільнення Варшави» та «За взяття Берліна».

        

Микола Олексійович з гордістю заявляє, що свято Перемоги для нього було є і залишиться одним з найголовнішим у житті. Бо це пам’ять про його найрідніших людей.

PS: 74 роки тому закінчилась найкривавіша у світі війна. Досі невідома точна кількість людських життів, які вона забрала. Спочатку називалася цифра у 20 мільйонів загиблих, потім – 27 мільйонів (разом з мирними жителями).
Щороку все менше і менше залишається учасників та навіть свідків тих страшних подій. Але ми маємо пам’ятати цю війну. І людство має пам’ятати, аби такого більше ніколи не сталося на планеті Земля. Хто не пам’ятає минулого – той не вартий майбутнього.

Вподобайте запис

Залиште коментар

Залишити коментар

Ваш email не буде публікуватися.


*